Click to order
Total: 
ПІБ
Ваш номер телефону
Місто доставки
Номер відділення Нової Пошти
Коментар для нас:
Спосіб оплати
Прокачайся разом з нами
Підписуйтесь на наш телеграм канал і тоді ви точно не пропустите наші круті статті
ЛЮДИ

Чому НАСТІЛЬКИ важливо робити те, що подобається

29 Грудня 2020
Переглядів: 1737
ЛЮДИ
Чому НАСТІЛЬКИ
важливо робити те,
що подобається
29 Грудня 2020
Переглядів: 1737
Поділитися новиною:
Нещодавно наша головна редакторка проходила курс Jack Grapes' Method Writing. Це фантастичний письменницький курс, який лише рік тому почали викладати українською мовою. До цього він 40 років викладався виключно в англомовних країнах (США, Австралія, Канада). Його проходять люди абсолютно різних професій (режисери, сценаристи, актори, художники, інженери), але мета в них спільна – це бажання віднайти власний голос, стиль та індивідуальність.

Так от, рік тому одна неймовірна жінка, акредитована викладачка курсу Jack Grapes' Method Writing Наталя Скорикова адаптувала цей курс українською мовою для того, щоб українці теж мали можливість його пройти. Наша головна редакторка стала однією з цих людей. Щоб викладати тут, Наталя провела пів року в США, де навчалася Method Writing у його засновника Джека Грейпса. Як виявилося потім, Наталя спочатку навіть не думала ставати викладачкою.
Вона казала: «Ну як я можу викладати, якщо я сама не велика письменниця?». А Джек завжди відповідав: «Є письменник, а є викладач. Ти можеш бути прекрасним всесвітньо відомим письменником, але це не зробить тебе справжнім викладачем. І навпаки».

Наша головна редакторка була настільки натхненною після кожного заняття на курсі, що її енергія передавалася всім в офісі. Тому ми подумали, що потрібно точно взяти інтерв’ю в Наталі Скорикової, адже її історія (та й узагалі унікальність цього курсу) — щось дивовижне та максимально мотиваційне. Те, що точно відгукнеться вам у душі, навіть якщо ви — «найчерствіший черствяк».

Отож Наталя розповіла нам, якою була її історія від студентки до викладачки курсу, який відвідують всесвітньо відомі голівудські режисери та сценаристи, чому важливо робити те, що подобається та МРІЇ-МРІЇ-МРІЇ. (Звучать фанфари – пам-парам-пам-пам).

American dream чи «загнівающій запад»

З 17 років я працювала на різних роботах виключно для того, щоб мати гроші. Я з досить стандартної та незаможної родини: тато, мама, які вже 50 років разом, у них все добре, все по «накатаной», як-то кажуть. Мені завжди хотілося чогось більшого, щоб мати змогу не обмежувати себе та не жити, як усі мої однолітки у Кривому Розі. Особливих можливостей у мене для цього не було: тато працював шліфувальником, а мама була домогосподаркою. Від мене очікували, що я вийду заміж, народжу дітей та й на тому все. Тому, коли я вступала до університету, ніхто навіть не пропонував, можливо, в Київ поступити чи ще кудись. Ні, це був нереальний світ – для якихось розумних і класних людей, а не для мене. Так я тоді думала. Я завжди була у захваті від особистостей, які кудись їдуть, щось роблять. Тому, коли на другому курсі у мене з’явилася можливість поїхати в США по програмі Work and Travel, я її з величезним бажанням використала. 

Так США стали моїм першим у житті «закордоном». Тоді в університеті викладачі були дуже скептично налаштовані – казали, що я руйную своє життя (бо мені ж треба складати сесію раніше), нащо мені той «загнівающій запад» і так далі. Я досі вдячна батькам, що підтримали мене, адже на поїздку пішов увесь сімейний бюджет, що тримали на «чорний день». У США (Аутер Бенкс, Північна Кароліна) було важко, я працювала на двох роботах і постійно хвилювалася, чи вдасться повернути гроші батькам? Але водночас було і дуже круто, адже це був досвід дорослішання, тренування відповідальності, що певним чином і сформували нову мене. Я побачила океан, привезла гроші додому, а найголовніше – купила ноутбук. Уявляєте, ноутбук!

Про вибір, кризу та вигорання

У мене було 3 спроби створити власний бізнес, а також багато досвіду роботи на багатьох різних посадах: від офіціантки в нічному клубі в Одесі до комерційної директорки компанії в Києві. Добре заробляти я почала у 24 роки. Але коли я запитувала себе, чи хочу я займатися цією справою все життя, то відповідала, що ні. У мене була мрія знайти щось своє. Остання моя робота, перед тим, як стати викладачкою та адаптувати курс Джека Грейпса українською, була у великій IT-компанії. Хоча, якщо вже зовсім чесно, то компанія займалася гемблінгом (азартними іграми), але у нас про гемблінг заведено мовчати. Більшість подібних бізнесів називають себе ІТ, хоча зі справжнім ІТ там мало спільного.

Мені було дуже комфортно на тій посаді, адже я отримувала хороші гроші та працювала у класному колективі. Мені було абсолютно окей, поки у 2014 не з’явилася напруга в роботі, адже власники компанії – росіяни. Попри те, що це дуже хороші люди, які гарно платили та добре ставилися до українців, у нас все-таки конфлікт та війна з Росією.

Одного дня власник запрошує мене до себе і каже:

– Розумієш, так склалися обставини, що треба знизити людям зарплати на 30%.
– Що трапилося?
– В країні криза.

Я подумала, можливо, наші російські партнери змінили умови співпраці, але ніяких змін не було. Був хайп на «атмосфері кризи». Я не могла повідомити своїм колегам та підлеглим новину про зарплати, адже я бачила, як штучно все це робиться. Для мене це стало переломним моментом та точкою відліку. Я стояла перед вибором: або звільнятися, або приймати умови гри. До речі, на відміну від інших, моя зарплата, як і в інших топменеджерів, не змінювалася. Мені пояснили, що моє звільнення нічого не змінить, усім все одно поріжуть зарплати. «Наталі, – казав мій начальник, і він же власник компанії, – це бізнес». Тож я залишилася і повідомила. Дивилася в очі людям, які плакали та питали мене: «Чому?». І так само відповідала: «Бо в країні криза». Я зненавиділа себе.

Така особистісна криза дала мені розуміння того, що я більше не хочу займатися бізнесом, і я не можу залишатися в цій компанії. Я не хворіла тією посадою, у мене не було стосовно неї ілюзій чи рожевих мрій. Мені просто відверто подобалися гроші, які вона мені приносить. Ну і колектив я любила, але колектив – то другорядне, адже хороші люди є всюди.

Зрештою після довгих роздумів я все-таки не звільнилася. Чому? Бо боялася. Боялася залишитися без грошей, за батьків боялася, за себе в умовах, коли ось під вікнами починається Майдан. Я була абсолютно одна. Це був жахливий період. Але я йому вдячна, бо саме тоді я почала шукати справжню себе, щоб не бути більше причетною до чогось подібного, щоб більше не брехати, дивлячись людям в очі.

Після того я протрималася у тій компанії трохи менше, ніж рік. Мені більше не хотілося заробляти, коли я бачила, що людям немає чим платити за квартиру.

У мене були гроші і я серйозно задумалася над тим, а чим я справді хочу займатися? Письменництво завжди ходило біля мене, але це була така собі мрія. Я виросла в родині, де мені казали, що творчо я абсолютно бездарна, що творчістю заробляти неможливо. У мене було 12 балів з фізики, алгебри, геометрії – і цим пишалися. Мої 12 з української мови та літератури та 9 з російської мови нікого не цікавили.

Я була сильною у веденні перемовин та написанні листів. Коли треба було відстояти думку, вирішити конфлікт, заспокоїти клієнтів, правильно справити враження на партнерів, то завжди зверталися до мене. У листах, як інструменті впливу, я була найкращою.

Курс Джека змінив моє життя

Я почала грати сама з собою у гру: 

– Уяви, що у тебе вже все є: гроші, машина, будинок, подорожі, про які тільки мріяла. Що ти робиш у вільний час? 
– Пишу, –– відповідала я. 
– Що саме? 
– Та не знаю. Будь-що. 

І я справді почала писати, пішла на свої перші курси до письменника та літератора Густава Водічки. Потім відвідала майже всі можливі письменницькі курси в Києві. У той час з’явився перший мінімальний успіх – виступ у театрі, під час якого весь зал плакав, а у перерві глядачі підходили та казали «дякую» й ділилися, як їх вразив мій текст. Далі була пропозиція писати п’єси. Хоч у мене на той момент був лише один успішний текст – про усвідомлення, що моєму татові виповнюється 69. Тоді він уперше став для мене людиною похилого віку, а не моїм активним та вічно молодим батьком. Далі було декілька оповідань, 300 сторінок майбутнього дебютного роману (звісно, автобіографічного) та декілька публікацій у жіночих журналах. І чим далі — тим більше мене не влаштовувало те, як я пишу.

Потім я потрапила на курс до Петра Яценка. Потім на ще один від Litosvita. Мене критикували, розносили вщент: «Твої тексти слабкі, шаблонні, погані. І я погоджувалася. Писати ставало дедалі важче, але я не здавалася. На рівні такої простої, щоб не казати «примітивної», малої прози мої тексти були окей: вони зустрілися, покохали одне одного, розсталися. І це подобалося людям. У мене було стабільних півтори тисячі читачів на професійній сторінці у Facebook. 

Але я відчувала, що хочу писати інакше, що в моїх текстах не я, а якась пародія на мене. Ніхто в Україні за три роки не допоміг мені. Ніхто не міг пояснити та показати, в чому проблема, що саме я роблю не так і як мені досягти того, чого саме я хочу? Тому до Америки я полетіла з відчаєм та надією. Про  Джека Грейпса мені розповів хлопець із курсу Петра Яценка, який на той момент навчався на режисера в Каліфорнії. 

Я запитала його:

– Слухай, хочу полетіти до Каліфорнії на якісь письменницькі курси. Бо в Україні я вже практично всі відвідала. Порадь щось.
– Йди до Джека Грейпса, у нашому середовищі він взагалі топ. До нього ходять усі сценаристи та режисери, які знімають фільми на Netflix. 

Я не знала, хто це і що мене взагалі чекає. Про Джека навіть не було (та й зараз немає) статті у Вікіпедії, а про сайт — то взагалі мовчу! Дякувати, цього року він його нарешті оновив, а то був зовсім жах. Потім я дізналася, що він за всі роки викладання не робив жодної реклами про свої курси. Тобто людина настільки занурена в літературу та своїх студентів, що йому на всілякі соцмережі, просування, таргет просто начхати. І в нього завжди повні групи, адже сарафанне радіо працює на-ура. 

Я планувала поїхати на місяць у США, точніше, на 7 тижнів, як триває курс, але вийшло, що залишилася на пів року. Все, що я робила там, – це цілодобово навчалася та практикувалася писати. Це було тотальне занурення. Я про таке тільки мріяла. І все англійською, хоча вона в мене була далека від ідеальної. Я й досі роблю багато помилок. Я не ідеальна й ідеальною ніколи не буду, як би мене не катували мої внутрішні та зовнішні критики. Але ідея «Письменницького Методу» якраз і полягає у тому, щоб бути собою та не боятися помилятися. Він змінює психологічно – я стала вільною та почала більш впевнено реалізовувати себе. 

Ідея стати викладачкою – це ідея Джека Грейпса, а не моя. Він запропонував мені викладати його курс в Америці, але я відмовилася. Коли приїхала до України, то навіть не думала про запуск навчання тут. У мене тоді були проблеми в особистому житті,  тож було взагалі не до того. Єдине, що я точно можу сказати, – це те, що я була супер закохана в «Письменницький Метод» і Джека. Він настільки змінив моє життя, що з Каліфорнії я приїхала перезавантаженою та абсолютно іншою людиною. Я планувала сісти за редагування переписаної повісті (написала я її з В. Рафєєнко, а переписала на курсі Джека), розібратися з особистим життям і знайти якусь роботу.

Я завжди кажу, що дві найкращі речі, які я зробила у своєму житті, – це пішла в юнґівський аналіз та поїхала навчатися до Джека в США. 

Перші студенти з’явилися  минулої осені через Facebook: я зробила допис про курс, а через півтори години вже мала дві сформовані групи студентів. Вони пішли зі мною в невідоме. Я не знала, чи вийде в мене, чи сподобається їм програма, чи вдасться мені бути корисною та поділитися знаннями? Я навіть не була впевнена, чи витримаю фізично та психологічно? Я була сама і все робила самотужки.

Найнеймовірніше те, що ті перші студенти, що приєдналися до мене рік тому, і досі зі мною. Вони продовжують навчання на інших рівнях і дописують свої твори. Мій курс
– це не одноразова програма. Я створюю родину, що підтримує та втілює у життя мрії.
Але ідея «Письменницького Методу» якраз і полягає у тому, щоб бути собою та не боятися помилятися. Він змінює психологічно – я стала вільною та почала більш впевнено реалізовувати себе.
Наталія Скорикова

Ветерани АТО навчаються безкоштовно

Передісторія. Близько пів року тому до мене потрапила на курс Олена Герасим’юк. Я, до речі, не знала тоді, хто вона. Коли перший раз її побачила, то подумала, що це якась студентка років 17, адже невисокого росту та худенька. Але коли Олену почали впізнавати інші студенти, то я вже поцікавилася та дізналася, що Олена – це неймовірна українська письменниця, поетка, має три видані книги, а ще вона працювала парамедиком добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» в АТО. Чому вона прийшла на цей курс? Бо пів року не могла писати. Вона замкнулася в собі, працювала з психологами, але писати все одно не могла. Після «Письменницького Методу» Олена видала ще одну книжку, за яку її номінували на Шевченківську премію. А ще ми чекаємо на її прозовий твір. 

Такі історії мене надзвичайно надихають та мотивують продовжувати робити те, що я роблю. Адже я кожного разу щиро дивуюся, наскільки круті люди приходяться на курс. 

До нас декілька разів зверталися студенти ВНЗ із повідомленням, що їм дуже хочеться потрапити на курс, але задорого. Коли стався карантин і все пішло шкереберть, я почала думати, чим я можу себе зараз потішити? Мені добре, коли я роблю щось корисне, щось хороше. Тож я вирішила, що на час карантину зроблю 1-й рівень «Письменницького Методу» для студентів безкоштовним. Чому? По-перше, був запит. По-друге, від цього факту було приємно насамперед мені.

Олена Герасим’юк побачила це повідомлення і написала: «Наталі, а можна не лише студентам, а й ветеранам безкоштовно? Курс допоміг мені, тож я вірю, що допоможе й іншим. У мене є дві знайомих дівчини, які теж після АТО, ти їм потрібна». Я погодилася. 

Чесно кажучи, я спочатку навіть і подумати не могла, що зможу стати корисною для ветеранів АТО. Я не знала, що їм це буде цікаво. 

Сьогодні у нас діє 50% знижка студентам денної форми навчання та 100% знижка для ветеранів. І так буде постійно. 

Все, що сталося за цей рік – це абсолютно органічний розвиток. Я просто роблю те, що мені подобається та у що закохана.

МРІЯ-МРІЯ-МРІЯ

На свій день народження, який я святкувала в Каліфорнії у 2018 році, у мене з’явилася мрія – створити організацію «Дім Орландо». Чим вона буде займатися? Якщо коротко, то «Дім Орландо» об’єднає в собі українських авторів, митців та загалом різних людей, що розвивають нашу культуру, аби разом ми створювали круті проєкти. Якщо розповідати детальніше, то цей текст розтягнеться ще мінімум на 3 години читання. 

Я хочу, щоб українські письменники були конкурентно спроможними, нормально заробляли, а права на екранізацію їх книжок купувати відомі компанії. Мені хочеться, щоб коли люди закордоном чули ім’я якогось українського письменника, вони з захватом казали: «Ааааа, знаю, це ж за його книжкою Netflix зняв фільм».

Це моя мрія. Я поки не знаю, як я її реалізую, але надзвичайно сильно хочу це зробити. І це головне. Бажання + дія = здійснення мрії.

Ми радимо кожному познайомитися з Method Writing. Це не реклама, а просто наша супер-мега щира рекомендація. Адже це дійсно те, що змінює та допомагає віднайти себе.

Вас там не будуть навчати пунктуації чи правильного написання слова «проєкт», але навчать писати настільки глибоко та щиро, що ви самі будете шоковані від своїх текстів.
P.S.
P.S.
Бажання + дія = здійснення мрії.
Бажання + дія = здійснення мрії.
ЩЕ ЦІКАВІ СТАТТІ
Поділитися новиною:
Раз на тиждень надсилаємо найприкольніше.
Го з нами.