Click to order
Total: 
ПІБ
Ваш номер телефону
Місто доставки
Номер відділення Нової Пошти
Коментар для нас:
Спосіб оплати
Прокачайся разом з нами
Підписуйтесь на наш телеграм канал і тоді ви точно не пропустите наші круті статті
Люди

Антонія Зоряна Шелепило.
Бути монахинею - це стиль життя

19 Квітня 2020
Переглядів: 7675
ЛЮДИ
Антонія Зоряна Шелепило.
Бути монахинею - це стиль життя
19 Квітня 2020
Переглядів:
7675
Коли їй виповнилося 18 років, вона переступила поріг монастиря. Тепер Антонія Зоряна Шелепило називає його своїм другим домом. Попри все, навколо монахинь існує дуже багато стереотипів. Що стало причиною піти в монастир? А монахиням хіба дозволено подорожувати? Чи можна там реалізуватися, як особистість?
Читайте історію львівської монахині - і надихайтеся її позитивним ставленням до життя. А також дізнавайтеся про що Антонія Зоряна Шелепило мріє та якою творчістю займається.
Моє дитинство пройшло досить безтурботно та весело. Я родом з села Тернопільської області, росла у звичайній родині. Перший спогад, який пригадую - це коли ми з сім'єю були на весіллі у родичів. Мені було десь 3-4 роки. На той час більшість весіль робили в «шалашах». Була сильна злива, мама з татом танцювали під живу музику та звуки дощу. На брезенті назбиралося дуже багато води, тож тато вирішив вилити її, але не побачив, де в той час стояла я. Через декілька секунд уся та вода успішно була на мені. На цьому наші гуляння на весіллі тоді закінчилися. Попри те, що ця історія є досить неприємною та «мокрою», я завжди згадую її з усмішкою та позитивом.

Я багато чим цікавилася, була активною дитиною. Завжди ходила «хвостиком» за своєї старшою сестрою, хотіла бути такою ж дорослою, як вона. Коли мені було вісім років, по телевізору йшов серіал «Едера». Там я вперше побачила монахів і монахинь. Після перегляду я одягала на себе схожий одяг і дивилася, чи мені буде пасувати

Як прийшло усвідомлення, що хочу бути монахинею?

У 15 років у мене вже було самостійне життя, адже вступила до Тернопільського коледжу на економіку та підприємництво. Тоді я навіть подумати не могла, що через 3 роки піду в монастир. Жила та розвивалася собі, як звичайна студентка.

У мене була компанія друзів із сусіднього містечка. Разом із ними ми часто подорожували по Україні. Саме під час цих поїздок я вперше на власні очі побачила монахів і монахинь в одному паломницькому місці на Закарпатті, куди ми приїжджали. Коли мені було 17 років, я побачила вживу, що таке монаший постриг. (Обряд, що полягає в обстриганні волосся на знак посвяти у монаше життя). Тобто я тоді тільки дізналася, що таке взагалі існує. Після цього я почула всередині питання: «А ти не хочеш?». Це запитання мене довго «не відпускало». Я впевнено відповіла, що ні, не хочу. Але голос всередині заперечував: «Ні, ти хочеш». Чим більше я про це думала, тим краще розуміла, що це справді те, що мені потрібно в житті.

Я приїхала додому та сказала батькам, що хочу піти в монастир. Не питала їх, чи можна, адже знала, що я повинна там бути. Батьки у мене віряни, тож з дитинства навчили ходити кожної неділі до церкви. Але такого рішення про монастир від мене точно не очікували. Чим більше вони казали, що це не моє, тим більше це мотивувало мене переконати їх в протилежному. Адже я точно знала, що це моє.

Монастир - це мій дім

У людей є такий стереотип про монахинь, наче вони пішли в монастир тільки тому, що в їхньому житті трапилося щось жахливе. Вони думають, може мене кинув хлопець, розбивши серце? Чи може я не реалізувалася в житті та й з того горя закрилася в монастирі? Але моя історія зовсім інша, адже у мене не такий монастир, де можна закритися. Тут ми постійно комунікуємо з різними людьми, кожного дня маємо багато роботи. Так, іноді мені хочеться на деякий час закритися від світу, адже я звичайна людина, така, як усі. Тому радію карантину, як ніколи.

У мене є відпустка 3 рази на рік: після Пасхи, після Різдва та 10 днів літом. У цей час я відвідую батьків.

Бути монахинею - це стиль життя. Коли я була ще підлітком, моя мама пішки йшла до Зарваниці (Духовний центр на Тернопільщині, куди щороку приходять сотні тисяч паломників). Наприкінці шляху вона стояла на колінах і молилася. Потім побачила монахиню і сказала: «Боже, яка щаслива мама тієї монахині». Але в той момент, коли дізналася, що я йду в монастир, вона плакала кілька днів підряд, ніби це були мої похорони.

Тато теж не одразу прийняв мій вибір. Коли я збирала речі до монастиря, він до мене підійшов і каже:

- Навіщо тобі стільки одягу, ти ж через місяць приїдеш назад.

Справді, через місяць я повернулася. Але лише для того, щоб забрати решту одягу. Відтоді вже минуло 14 років, як монастир став моєю домівкою.

Чому я була в весільній сукні та з фатою?

Перших 5 місяців у монастирі були ознайомлювальними - за цей період я повинна була звикнути та зрозуміти, чи таке життя мені взагалі підходить. Коли цих 5 місяців проходить, відбувається монаший постриг - той обряд, який я тоді вперше побачила в подорожі на Закарпаття.

Це, насправді, дуже цікавий процес. Я була одягнена в весільну сукню, яку мені купив хрещений тато. А на моєму розпущеному волоссі була красива фата. Це можна сміливо порівнювати зі шлюбом, але я своє життя віддаю не чоловікові, а Богу. Священник ставив різні запитання, на кшталт: «Чи ти готова до цього? Чи ти знаєш, до чого це тебе приведе? Чи готова слухати та не мати нічого свого?» тощо. Моя відповідь була «так». Потім я лягаю на підлогу в позу хреста обличчям донизу. І декілька хвилин так лежу. Це символ того, що я земля - і в землю піду. Також це означає те, що я все своє життя віддаю Богові. Потім, власне, відбувається сам постриг. Мені відрізають трішки волосся навхрест, дають нове ім'я, якщо я цього хочу, і вручають монаший одяг. Тобто виходить, що заходила я на цей обряд повністю одягнена в біле, а виходила вже в чорному.

Після постригу розпочинається період, який триває півтора року, і націлений на розуміння себе зсередини. Коли півтора року проходить - настає момент складання обітів, де я обіцяю, кладучи руку на Євангеліє, що буду жити саме так. Ось тоді вже все офіційно. А все, що було до цього - своєрідний період адаптації, так званий «Trial version».

Моє життя - це Місія

За всі 14 років монашества в мене ні разу не було думки покинути це. Я сама, якщо чесно, шокована. Але це моє життя, в якому знаходжу справжню себе. Так, у мене були різні кризи, але всі вони не стосувалися мого способу життя. Тому що я розумію, що ніде не буду настільки щаслива, реалізована та «люблена», як тут.

Я є сестрою-редемптористкою, Місіонеркою Найсвятішого Ізбавителя. Що це і хто? Щоб легше було зрозуміти, дивіться: в церкві є різні згромадження (ордени), або якщо говорити простою мовою - різні компанії. Кожна з таких компаній займається своїм певним напрямком. Наприклад, наше гасло звучить так: «Нести добру новину про Відкуплення убогим і найбільше опущеним». Тобто ми працюємо з людьми, допомагаємо їм у різних складних ситуаціях. Слово «Redemptor» означає «відкуплення». Тобто наше життя - це і є Місія.

Багато сестер мають освіту психолога. Вони проводять психологічні терапії, допомагають людям виходити зі складних криз, депресій тощо. Ми працюємо з різними віковими категоріями: молодь, діти, дорослі. Відвідуємо садочки, школи, різноманітні центри допомоги. Особисто я найбільше люблю працювати з жінками 30+. Адже вони знають, що вони хочуть, знають свої помилки та готові слухати.

Наприклад, я колись рік працювала в реабілітаційному центрі для жінок, які були ув'язненими. Два рази на тиждень ми проводили з ними цілий день: працювали, молилися, спілкувалися, пильнували за ними. Найбільше ці жінки любили розповідати свої історії. І з того моменту я зрозуміла, що слухати, а потім допомагати - це точно моє. Одна з них постійно розповідала історію про те, як вона двічі виходила заміж. У двох випадках це були Олександри Миколайовичі. Сказала, що одружувалася, бо соромно було відмовити.

Інша жінка знала, що я люблю квашену капусту. Тому кожного дня вона приносила мені квашену капусту. Ми натомість привозили їм бісер, різні стрічки, тканину - вчили їх вишивати, шити тощо. Потім ці речі, зроблені власними руками, вони продавали, а кошти залишали собі на життя.

Чим я займаюся?

Щодня я встаю о 6 годині ранку, хоча зараз під час карантину трохи пізніше, адже немає куди поспішати. Найперше, що ми в монастирі робимо - це ранкова молитва, після якої кожен має певні внутрішні чи зовнішні обов'язки в монастирі. Наприклад, прибирання чи готування їжі. Якщо чесно, то я просто обожнюю прибирати, адже під час цього слухаю аудіокниги. Зазвичай це українська або зарубіжна художня література. Саме зараз слухаю «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Це допомагає мені відволіктися від усіх цих подій з коронавірусом. Якщо раніше я кожен день переглядала кількість інфікованих та померлих, то зараз все це фільтрую. Адже помітила, що до кінця тижня у мене починають труситися руки. Загалом, негативно на мене впливають такі новини. Стараюся робити те, що мене заспокоює. Наприклад, ліпити вареники.

У неділю ми відпочиваємо. Можемо дивитися фільми, грати в ігри з сестрами або просто сидіти їсти чіпси та розмовляти. От буквально пару днів тому подивилися фільм «Нехай Бог подивиться на це». Це дуже смішна комедія, яка розповідає про те, як монахи виграли в футбол.

Кожну середу у мене зустрічі в Zoom з молоддю та учнями старших класів, де ми говоримо про Біблію, її історичну складову, значення текстів тощо. Зазвичай на такі зустрічі збирається близько 30 людей.

Ввечері я граю та співаю на гітарі, читаю, пишу вірші, молюся, проводжу прямі трансляції в Facebook або Instagram або ж публікую щось на сторінку «Плани на завтра». Сьогодні вже 9 тисяч слідкують за моїм блогом. Я створила його у грудні 2017 року, коли тривали мої духовні приготування до Вічних Обітів. У першому своєму дописі я просто написала «Радійте». Багатьом людям сподобалася це, тож тепер я кожного дня там щось публікую.

Чому я вирішила його створити? Мені подобається ділитися з людьми своїм досвідом. Основне, чого мені хочеться навчити людей - це жити уважно та щасливо. Я не пишу там повчань, а просто ділюся своїми думками та творчістю.

Про що я мрію?

Мрії - це моя улюблена тема, адже вони завжди в мене здійснюються. Нещодавно здійснила свою мрію видати власну книжку. Це була збірка моїх поезій «Enter». Також дуже хотіла професійний фотоапарат, адже останнім часом захопилася фотозйомкою. Декілька місяців тому я його отримала.

Останнім часом моя мрія - це Ґренландія. Насправді, я багато де подорожувала: Італія, Бельгія, Польща, Австрія, Німеччина. Усі міста, де я була - неймовірно красиві, але надто туристичні та людні. Тож тепер мені хочеться туди, де не ступає нога звичайного туриста. А ще мрію записати власний альбом. Поки самостійно записую відео, як я співаю та граю та ділюся своєю творчістю на сторінках у соцмережах, але в майбутньому обов'язково реалізую цю мрію.

Що для мене означає бути монахинею?
Це радіти життю, де б я не була.
Кожен з нас має своє особливе місце в суспільстві. Адже всі ми різні, тому несемо різну місію, цінності, думки та бачення. Головне - це прислухатися до себе, слухати свій внутрішній голос та ніколи не здаватися.
P.S.
P.S.
Будьте щасливими, адже ви того варті!
Будьте щасливими, адже ви того варті!
Поділитися новиною:
Раз на тиждень надсилаємо найприкольніше.
Го з нами.
ЩЕ ЦІКАВІ СТАТТІ