Click to order
Total: 
ПІБ
Ваш номер телефону
Місто доставки
Номер відділення Нової Пошти
Коментар для нас:
Спосіб оплати
Прокачайся разом з нами
Підписуйтесь на наш телеграм канал і тоді ви точно не пропустите наші круті статті
ЗНАННЯ

ВІДСТАНЬ І КАРАНТИН
ВБИВАЮТЬ СТОСУНКИ?

1 Травня 2020
Переглядів: 3556
ЗНАННЯ
ВІДСТАНЬ І КАРАНТИН
ВБИВАЮТЬ СТОСУНКИ?
1 Травня 2020
Переглядів: 3556
Поділитися новиною:

Авторка: Іванна Масяк

Ізоляція під час карантину - це досить непростий період для стосунків. У кожного це відбувається по-різному: одні страждають від цілодобового перебування із партнером/кою під одним дахом, інші - від того, що примусова ізоляція закрила їх у різних містах, або ж навіть більше – країнах.
Як прокидатись і засинати з коханою людиною, коли між вами сотні кілометрів, організовувати спільні прогулянки, обіди, перегляди фільмів і чекати, чекати, терпляче чекати – розповідають молоді люди, які не бачили своїх коханих увесь карантин.

Олександра, 21 рік:

«Відстань для нас ніколи не була проблемою. До карантину ми були у різних країнах і зустрічалися раз на два тижні. Головне – це чітко розуміти, що у нас є спільне майбутнє. Ми готові чекати стільки, скільки буде потрібно. Наші почуття не холонуть, навпаки – міцніють, через цю відстань ми перейшли на новий рівень у стосунках. Навчились підбирати необхідні слова, заспокоювати один одного. Часто знімаємо відео один для одного, готуємо разом, п'ємо вино, завжди починаємо разом ранок і завершуємо день. Зближує також спільна справа, я допомагаю йому з роботою, малюю персонажів для ігор, він – навчає мене графічному дизайну.

Секрет також у тому, що для нас не є важливими цілодобове спілкування і присутність. Я не живу тільки ним, у мене є свої справи, я теж маю чим зайнятись, у нього також робота, свої плани на майбутнє, ми дві сформовані особистості, а не половинки, ми дві повноцінні людини.

Звісно, дуже чекаємо, коли відкриють кордони і ми зможемо побачитись, вже навіть домовились, що поїдемо кудись відпочивати, хоча б на тиждень».

Вова, 24 роки:

«Карантин спочатку здавався чимось несуттєвим та дуже тимчасовим. Оксана (моя дівчина) родом із села, яке поруч з Варашем, і так склалось, що їй з подругами довелось з'їжджати з орендованої квартири якраз на початку локдауну. Її роботодавець теж вирішив припинити діяльність на період карантину і всі зірки вказували на те, що цей період варто перечекати вдома. Знову ж таки − це все виглядало як тимчасові незручності.

Минуло півтора місяця і я вже забув її запах. Для мене вона існує як голос з динаміку телефону та образ, що формується з фотографій. Думаю, дається взнаки те, що зустрічались ми до цього всього два місяці і я не встиг дуже звикнути до неї.

Щодо відносин − все неоднозначно. Оскільки контакт обмежується телефонними розмовами, то певні теми явно не були б предметом обговорення без умов карантину. Наприклад, її мама продовжує ходити до церкви і питання релігії так чи інакше було предметом розмови декілька раз. Але і фізичної присутності не вистачає. Обійми, поцілунки, секс − були ніби як дефолтною частиною стосунків, а потім раптово зникли. І до цього важко звикнути.

А моментами я так сумую за нею, що це схоже на фізичний біль. А по словах Оксани, то її накриває набагато більше, так, що інколи мені соромно, що я черства скотина, яка не вміє так сумувати. Наступні вихідні ми плануємо провести разом. Я обіцяв, що терпимо до травня, а далі хоч каміння з неба, але ми побачимось. І вже не можу дочекатись того вікенду:)».

Олена, 21 рік:

«Я не бачила свого хлопця вже два місяці. Він поїхав до Польщі на навчання. Останній день перед його від'їздом я сиділа біля нього і плакала йому в плече. Як оце в мелодрамах, коли герої сидять на вокзалі перед розлукою. Я давно знала, що він поїде, але усвідомлення прийшло лише наприкінці. Ми зідзвонюємося кожного дня, говоримо, гуляємо навіть онлайн. Тобто залишилися все те ж саме, тільки тепер не дивимося фільми разом і не обіймаємося. Це складно, безумовно. Моментами мене накриває хвилею суму за ним, але більшість часу я просто стараюся не думати про сум і печаль та займаюся своїми справами.

Якщо чесно, то наші стосунки навіть вийшли на новий рівень, адже кожного разу такий період бути окремо − це як челендж. І ти або проходиш його, або ні. Середнього не дано. Відстань дала нам цінність і розуміння того, що ми хочемо бути разом. Поки бути окремо в нас виходить нормально, адже ми усвідомили ці обставини й навчилися з ними жити. Але довше бути окремо, ніж 2,5 місяці не хочеться. Тому чекаю закінчення карантину, щоб нарешті побачитися».

Ростислав, 20 років:

«Карантин з дівчиною вирішили перебути окремо, бо я живу в Ірпені, а Юля – у Луцьку. Вона поїхала додому, аби бути з рідними. Я ж залишився зі своєю сім'єю, проте кожні 2 − 3 тижні приїжджаю до неї в гості через блаблакар. Відчуваю нестачу цієї людини в моєму житті... Тому й приїжджаю, ну бо "німагу"! Рятують скайп і телефонні дзвінки. Також протягом дня активно переписуємось, і завдяки цьому легше переносимо довгу розлуку. Для нас не бачитися два тижні − то біда. Дуже сильно сумуємо один за одним. Також допомагають спільні перегляди фільмів і мультфільмів. Зідзвонюємося у Скайпі та одночасно починаємо перегляд картини, коментуючи й сміючись».

Юля, 21 рік:

«Карантин застав нас у Києві раптово: я перейшла на дистанційну роботу і вирішила поїхати на цей час до батьків, а хлопець пішов у вимушену відпустку своїм коштом. Відчуваю дуже сильний сум, коли його немає поруч. Найгірше те, що не знаю, що буде завтра, коли побачимось знову. А ще любов відчуваю! Вона така чудова у цьому чеканні та гупанні сердечка. Інколи якраз воно і допомагає не поїхати дахом. Ми часто влаштовуємо собі спільні вечори: граємо ігри удвох, говорячи в навушниках через телефон, розповідаємо про свої думки, відчуття протягом дня. Завжди розпочинаємо ранок з хороших слів, і це капець як заряджає. Їду полем на велосипеді − фотографую захід сонця, надсилаю йому, з'їжджаю з ґрунтової дороги у траву, зупиняюся, слухаю войс у відповідь, відповідаю, потім така: «Всьо, їду далі, цьом». Їду і "либлюся"».

Коля, 22 роки:

«Ми з різних міст і розділяє нас більше, ніж половина України, а до спільного життя ще не дійшли, бо зустрічаємося недовго. До карантину просто їздили один до одного, а зараз такої можливості не маємо. Не бачилися близько півтора місяця, але розуміємо, що ми просто заручники обставин і нічого з цим зробити не можемо. Мені постійно не вистачає її, живого спілкування, посмішки, хочеться, щоб карантин швидше закінчився і ми побачилися. Загалом, наші стосунки і спілкування не змінилися, все так, як і було до карантину, так само сильно її люблю! Часто спілкуємося в соцмережах, месенджерах та через відеозв'язок, підтримуємо один одного і тверезо розуміємо, що ізоляція не на усе життя».

Юля, 21 рік:

«Ми двоє живемо в гуртожитку і мусили їхати додому до того моменту, коли скасували транспортний рух. З того дня минуло понад місяць, і це абсолютно новий досвід для нас. Звісно, відчуття різні, адже складно перестати сумувати за людиною, з якою бачився до цього кожен день. Щодня спілкуємося телефоном, також організовуємо відеодзвінки разом з друзями, це допомагає абстрагуватись від усього, що відбувається зараз. Почуття аж ніяк не холонуть, вони навпаки назбируються, щоб вибухнути ейфорією у момент довгоочікуваної зустрічі».
Беріть приклад з героїв та героїнь статті – залишайтеся вдома та відкладайте зустрічі навіть із дуже близькими людьми до кращих часів (закінчення карантину).
P.S.
P.S.
Бережіть себе і тих, хто поруч.
Бережіть себе і тих, хто поруч.
Поділитися новиною:
Раз на тиждень надсилаємо найприкольніше.
Го з нами.
ЩЕ ЦІКАВІ СТАТТІ