Click to order
Total: 
ПІБ
Ваш номер телефону
Місто доставки
Номер відділення Нової Пошти
Коментар для нас:
Спосіб оплати
Прокачайся разом з нами
Підписуйтесь на наш телеграм канал і тоді ви точно не пропустите наші круті статті
Знання

Чому дорослі дивляться мультики

Вже нікого не дивує той факт, що мультики – це не тільки для дітей. Дорослі також фанатіють від цього жанру і з нетерпінням чекають на нові епізоди улюблених мультсеріалів. Чи є в такого явища якесь пояснення? Феномен любові до мультів має довгу та насичену історію, давайте розбиратися.


Недитячі сюжети: все почалося з сексуальності та расизму


Перш ніж набути теперішнього вигляду, анімація пройшла чималий шлях. І починалося все далеко не з квіточок і єдинорогів, а з чорно-білих мультів з недитячими підтекстами. Таким чином мультиплікатори намагалися знаходити нові межі реальності, в якій вони жили. Це треба було робити ще й так, щоб мультики були прибутковими. А про кого ж можна створити історію, щоб отримати з цього нормальний кеш? Правильно – про дівчину. Яку? Звичайно ж, дурненьку і красиву. Бажано у відвертому образі. Так, у 1932 році з'явився розважальний мультсеріал про Бетті Буп – модну кралю, яка через свою легковажність вляпувалась у різні історії. Якби цей мультик намалювали зараз, то аніматор Макс Флейшер мав би славу ще того сексиста та об'єктивіста. Образ Бетті став секс-символом серед глядачів: коротенька сукенка, відверте декольте, довжелезні вії та кокетливе личко. 

Правда, все ж у 1934 році відвертості та еротики поменшало завдяки цензурі кодексу Хейза (кіновиробничий кодекс, який регулював випуск кінофільмів та мультфільмів; серія різних цензурних директив). Так і притих інтерес публіки, касові збори знизились, а людям хотілося більше сексі-шмексі образу, ніж самої історії про Бетті Буп.


Однак було місце і таким мультикам, які несли тільки добро і няшність. У складні 30-ті роки Волт Дісней запустив мультсеріал «Silly Symphonies» – «Веселі симфонії». Ілюзорний казковий світ, де природа і тварини мали людські здібності та завжди успішно боролися зі злом, був ідеальною можливістю забути про проблеми та порелаксувати як дітям, так і дорослим. Дісней шарили, що їхня цільова аудиторія складається не тільки з дітей, тому в їхніх мультах персонажі часто курили та пили алкоголь (і всім було ок). Так само нікого не бентежили деякі прояви расизму: у мультфільмі «Троє сиріт-кошенят» (1935) була героїня, яка працювала покоївкою в домі. Цей образ був максимально стереотипним: темношкіра товста жінка, з противним голосом, експресивною мовою і неохайним виглядом. (І це теж всім було ок).

До якого ж висновку ми дійшли? Як виявилось, анімація відразу була орієнтована не тільки на дітей, а й рівносильно на дорослих. Звісно, може скластись враження, що дорослим був цікавий тільки секс і расизм, але кого ми обманюємо: така публіка досі є. Однак, як же склалась подальша доля мультфільмів і для кого їх знімали?

На телеекрани вривається постмодерн і чорнуха


Одним з найстрашніших потрясінь для людства стала Друга світова війна. Телевиробництво та мультиплікація також зазнали неабияких збитків, тому аніматори працювали лише із державними замовленнями. Мультфільми були пропагандистськими (навіть серія про Дональда Дака нациста)


Переломним моментом в анімації стали 70-ті роки. Кіноіндустрія почала відновлюватись і підзбирувати кеш на нові мультфільми. Народився постмодерн, якому було пофіг на будь-які рамки дозволеного. У 1972 році вийшов мультфільм «Пригоди кота Фріца», покази якого були дозволені особам від 18 років (це було вперше). За сюжетом він висміював американське суспільство, яке наприкінці 60-х років було ще тим крейзі. Мульт торкався тем наркотичної залежності, випадкових сексуальних зв'язків, політичних протистоянь і загальної вседозволеності. Ця історія дала старт новому баченню мультфільмів, де вже не було ніяких заборонених тем.


А що було в Україні?


Українська анімація почала існувати з 1927 року з мультфільмом «Українізація». Він стосувався мовного питання (актуалочка і зараз) і введення української мови як офіційної. У воєнні та повоєнні роки випуск анімаційних фільмів був неактивним, адже тоді всім було не до мультиків.

Нова сторінка в українській анімації почалася у 60-70-х роках, коли на екранах виходили найпопулярніші багатосерійні мультики про козаків. Ці історії з великим задоволенням дивились як діти, так і дорослі (наші батьки точно). У 80-х мультики стали більш експериментальними: «Пригоди капітана Врунгеля» і «Лікар Айболить». Ці стрічки поєднували техніки перекладки, мальованої мультиплікації та знімальних кадрів. Окрема історія – пластилінові мультики: «Падав торішній сніг», «Пластилінова ворона», «Червона шапочка» тощо (це реальний вибух мозку). Ці мультики притягували своєю незвичною картинкою і були незрозумілими будь-якій аудиторії. Але це не робило їх менш класними.



Уже за часів незалежності, в 1993 році вийшов трешовий мультик для дорослих «Клініка» (Clinic). Це сатиричний хорор про всі гріхи медицини (він реально стрьомний, Тім Бертон курить в сторонці). Історія про пацієнта пронизана чорним гумором і жорстокими сценами, подекуди здається, що наші мультиплікатори вживали явно щось заборонене, бо анімація настільки шизова, наскільки це можливо.

Доросла-анімація MTV


У 90-х на телеекрани пострадянського суспільства маленькими кроками зайшов MTV. Саме з нього почався новий етап у телебаченні, який особливо полюбився дорослим – мультиплікаційні ситкоми. Тоді публіка вперше побачила «Дарію», «Бівиса і Батхеда», «Сімпсонів», «Південний парк» і багато інших. Відбулося повернення і шалений розвиток постмодерної традиції: авторам було наплювати на будь-які заборони, вони наповнили сюжети мультиків чорним гумором, лайкою і сатирою. Перестали бути забороненими й жарти на теми, про які не жартують: аборти, расова приналежність, фемінізм, сексуальна орієнтація, інвалідність та ін.

Здавалося, що нічого нового і кращого вже не придумати: ці сіткоми існують досі, створюють нові аналоги, рейтинги досі є шаленими та прибутковими, але…

Людям захотілось щирості

У вас же було таке, що в один момент раптово захотілось повернути собі дитинство? Одним зі способів стали ті ж самі мультики, які тепер створюють для ваших менших братів і сестер (а може і дітей). Ви помітили, як за кілька днів передивились всі серії «Гравіті Фолз»? Так само тихенько до вас підкрались «Зоряна принцеса проти зла», «Всесвіт Стівена» і навіть (простигосподи) «My little pony». Психологія пояснює такий поворот подій тим, що нам і так вистачає бруду в житті.

«Інколи просто хочеться взяти відро морозива і залипнути на цілі вихідні у щось няшне і хороше. Це і є та «нова щирість», якої ми потребуємо в доволі складні коронавірусні часи»

Її місія – дати нам ті емоції, які були під час перегляду дитячих мультів. Однак ми не просто спостерігаємо за красивою картинкою, а й вчимось переживати героям, вболіваємо за них, так само й самі боремось з внутрішніми конфліктами.

Тому не думайте, що ми дивимось такі жанри тільки щоб були сльози-соплі від милоти. Насправді існує низка мультсеріалів, де нову щирість використовують для глибшого розкриття дуже суперечливих героїв. Так легше пояснити складні теми самотності, зради, егоїзму і зламаної долі. Ідеальним прикладом є «Кінь Боджек» – анімаційний серіал від Нетфлікс.



 Він не є повністю форматом «нової щирості», бо в серіалі проскакують і нотки 90-х і MTV з чорним гумором, іронією і цинічністю. В серіалі є багато якісних сюжетних ліній і різних героїв зі своїми складними історіями, які чіпають за живе і змушують як любити, так і ненавидіти їх.

То як же це працює?


Американський мультиплікатор Скотт Макклауд у книзі «Розуміння коміксу» запропонував теорію, що нам легше прийняти, полюбити та зрозуміти саме намальованих і анімованих героїв. З фільмами це так не працює, бо на підсвідомому рівні актори сприймаються нами просто як чужі люди, які виконують свою роботу.  А намальований і оживлений мультиплікатором персонаж – це символ, який наша підсвідомість декодує таким чином, що ми порівнюємо мультяшного героя з власною зовнішністю, характером, вчинками.